IPO держбанків – безпрограшна лотерея Важливо тільки вчасно забрати свої гроші
Осінню 1993 р. в польських брокерських конторах було жарко. Майже 3% дорослого населення країни вишикувалося в чергу за акціями найбільшого в Польщі державного Bank Њl№ski. Штовхнутися варто було: відразу після IPO ціна акцій підскочила у декілька разів.
Повний успіх? Ось тільки через рік капіталізація банку звалилася, міністр фінансів пішов у відставку, а саме розміщення стало предметом парламентського розслідування. Так безславно закінчилося перше в Східній Європі народне IPO.
Олександр Кияткин
Судячи по опитах соціологів, що наближається до завершення IPO ВТБ може виявитися самим “народним” в російській історії. І це не дивлячись на те, що IPO – не найпоширеніший в світі спосіб приватизації банків і не факт, що кращий. З приблизно 250 держбанків, що продавалися в останні 35 років, тільки чверть проходила через цю процедуру.
“IPO, як правило, не дає можливості змінити менеджмент і придбати стратегічного інвестора, а значить, істотно поліпшити адміністрування банку”, – говорить Майкл Ендрюс, радник департаменту фінансової політики МВФ. А банківський сектор країн, що розвиваються, де відбувається велика частина операцій, потребує якраз цього.
Але IPO швидко набирають популярність – глобальні розпродажі, як в Мексиці почала 1990-х, де за два роки на тендери виставили 18 держбанків, вже у минулому. Уряди і менеджмент держбанків все частіше хочуть і засоби на розвиток банку привернути, і контроль над ним зберегти; IPO в цьому сенсі – ідеальний інструмент.
Як ні парадоксально, приватним інвесторам, що уважно стежать за кон’юнктурою, первинні розміщення акцій держбанків надають хороший шанс запрацювати.
ПРОДАЄТЬСЯ НАДІЙНІСТЬ
Економісти звикли дивитися на участь держави в банківській системі з двох дзвіниць. З першою спостерігають представники академічного мейнстріма, що зберігають вірність заповітам Адама Сміта і Мілтона Фрідмана. Звідси державне втручання бачиться допустимим лише для декількох спеціальних завдань на зразок кредитування інфраструктурних проектів або допомоги малому бізнесу.
Якщо ж держбанки займаються комерційною діяльністю, то тільки стримують розвиток банківської системи. Основи іншого підходу, куди менш популярного у теоретиків, але часто вживаного на практиці, заклав півстоліття назад Олександр Гершенкрон, американський економіст російського походження.
По Гершенкрону, в умовах слабкої фінансової системи саме держбанки дають економіці необхідний для розвитку капітал. Класичним прикладом Гершенкрон вважав Росію кінця XIX – почала XX в. Без державного фінансового капіталу, на його думку, перша російська індустріалізація просто не відбулася б.